Без любові любов

– А я кажу тобі! . . – Батя жорстоко відкинув ногою дубова колода, підвищив голос: – Кажу тобі! . . А ти слухай, коли батько каже! . . Дівок, – таких, як Олександра, – пошукати нині. Ну, чого ти. . . – В батином голосі – докір, приправлений гірким жалем: – Чого отворачиваешься від дівки? Чим вона тобі не гарна? . . Дихає тобою одним, – про те, що в селищі всі знають. . . І як вона до дівчиську твоєї. . . Іринці нашої, – теж всі знають. А ти! . . – Батя чиркнув запальничкою, глибоко затягнувся.

Михайло легко встромив сокиру в колоду, усміхнувся, долонею провів по лобі і очам. Нагадав батькові:

– Бать, одружений ж я.

Батько повільно багровел. . . Неголосно, навіть чемно, – але Мишко відчув приховану батину лють, – поцікавився:

– Та де ж, Міша. . . де. . . дружина твоя? . . Вчора я бачив. . . бачив, Міша, як дівчачі платьишки ти сам стирав. – Похитав головою: – Мати, мабуть, не встигла, – картоплю полола за дубками. . . А в садок збирати дівчисько, коси там заплести. . . ще що там дівчачі потрібно малої, – так це Сашко Войтюк забігає, – не помічав? . . Та кинь ти сокиру! Нарубав он, – на п’ять стосів вистачить, куди складати будемо?

Мишко, не звертаючи уваги на батины слова, швидко і легко розколював міцні дубові чурбаны. Степан мимоволі замилувався сином, його сильними руками. Особою Мішка мати вийшов: темно-сірі очі під сміливим розльотом несподівано темних брів, а волосся – світле, м’яко, майже непомітно кучеряве. А стати його, батіна! Мишко високий, дужий і міцний, – що молодий дубок за річкою.

. . . Одружився Михайло одразу, як з армії повернувся. Батько з матір’ю перезирнулися: воно й на краще. Вже через тиждень після служби Мишко пішов вчитися на курси машиністів добувного комбайна, – батько невимовно пишалася: ми шахтарі! З діда-прадіда рід наш – луганські шахтарі! Ось і син, значить! . . Чого ще бажати батьку!

До осені Михайло вже працював у шахті. Тому й не стали Степан і Марія Лозові відмовляти сина від ранньої одруження: справа, – в холостяках шлятися серйозного хлопця! А дружина і серйозності додасть, і відповідальності. А там, дивишся, – дітлахи. . . Ось тобі і сенс життя! А що ще треба, – рідний дім, і земля рідна. . . Дім – он який! Степан домом своїм по праву пишався: будував сам, – для себе і Марійки, для дітей. Кожен цегла, кожну дошку любовно, з турботою оглаживал руками. . . Донька, Єлизавета, не затрималася в будинку: поїхала вступати в педагогічний, в Луганськ, а зателефонувала батькам, коза подерта, з Криму, – вийшла заміж за лейтенанта-штурмана бойового управління і виїхала з чоловіком до місця його служби, військове містечко степового аеродрому. Степан дня три лютував: я до неї, до Лізки, доберуся! . . Чи й не Крим, – знайду дорогу! Аеродром цей! . . Вивчилася, чортова дочка! . . Заміж! . . Давно з горщика! Як зніму ремінь! . .

Марія сміялася: на твій ремінь у неї чоловік є! І раптом туманились материны очі: гаразд, батьку! . . Хто знає, де чиє щастя! . . А вчитися, говорила Лізавета, заочно буде.

Побушевал Степан Григорович, скільки там треба було. Рукою махнув: ясно, – дочка! . . Яка на неї надія, – вчора Лозової було, а сьогодні вже Толмачова. . . Добре, що син є, – спасибі Маші за Ведмедика!

Але таємно сумував за доньці, зітхав, подумки дорікав свою красуню, що так рано і несподівано залишила їх з матір’ю, зірвалася, поїхала, – світ за очі. . . Тому й зрадів, коли Михайло привів у дім Настю Мірошникову. Правда, смілива, зарозуміло-впевнена Анастасія мало нагадувала їх ласкаву, веселу Лізу. . . Але дочок всяких люблять. . . І сподівалися Степан з Марією, що з часом і Настя стане їм рідне: якщо до неї – з душею, з любов’ю, то і вона відповість тим же. А за ними, батьком і матір’ю, справа не стане, – раз Михайло полюбив її. . . Пам’ятається, вона постарше їх Михайла, так це біда. . . хіба Ще й краще, – розумніше буде.

Посиділи за столом тоді: мати наготувала,– нікуди було ставити тарілки. Тут тобі і котлетки, – соковиті, рум’яні, – оточили картопельку, що ніжно жовтіла під густою сметаною, і ковбаса домашня, до золотистої скоринки підсмажена, – запах по всьому двору. Огірки, помідори, – ядерного донбаського засолення, ще пироги з яблуками і вишнею, – тільки з духовки! Степан Григорович вдячно і гордо поглядав на Машу: все, що вона готувала, так йшло до їх затишного, світлого дому, так радувало всіх, хто бував у них за столом! І стало Степану Лозовому спокійно за свій будинок, за сина. . . За цю дівчину з насмішкуватими синіми очима, – добре їй буде жити в їхньому будинку.

А Настя губи кривила, відсувала тарілки. Поблажливо пояснювала: не хочу. . . я цього не їм, – дуже жирне. . . Солоного та гострого я теж не їм. Пироги? . . Я після них ні в одні джинси не влізу.

Михайло очі опускав. Мати розгублено посміхався, потім метнулася з-за столу в сад, принесла на полумиску яблука та груші, що аж світилися і солодко пахли теплою, затяжною осінню. . .

Вже коли Михайло повернувся, – він проводив Настю додому, – Степан Григорович розлив по склянках кумову самогонку: тримав ось для таких особливих випадків. . . Випадок зовсім особливий, але так і не зважився при Насті поставити бутель з самогонкою на стіл. Мати підігріла остиглу ковбасу, теж присіла з ними. . Випили, – за нас з вами. . . і – х. . . з ними, – улюблений луганський тост. Під уважним і трохи задумливим батиным поглядом Ведмедик почервонів. Зізнався:

– Тат, я Настю ще зі школи люблю. . . Вона закінчила одинадцятий, а я тоді в восьмий перейшов. – Степан Григорович налив по другій. Мишко соромливо пояснив: – Вона мене, зрозуміло, навіть не помічала, – ти ж, бать, бачиш, яка вона. . . – Батько кивнув, але очей не підняв. – Вона після школи на діловода вчилася, в Луганську працювала. . . А зараз додому повернулася, – Рогозін її секретарем в шахтоуправління взяв. – По третій Михайло сам налив: – А я, бать. . . і в армії – тільки про неї одну. . . згадував. Тільки й думав, щоб не встигла вона вийти заміж, поки я служу. – Посміхнувся: – Бачиш, – збулося!

Мати притягнула до себе русяву голову сина, поцілувала в голову, – як хлопчиська, непомітно зітхнула:

– Ну, і. . . Дай Бог! Раз любиш, Міша, і все буде добре. Без любові сім’ї. . . і хлопців не буває.

Марія піднялася, – огірочків покласти в тарілку. А взагалі, – щоб не розглянув син в її очах печаль неясну, непрохану. . . А Степан побачив, насупився: про одному вони з Марією подумали, – як і завжди у них бувало, з самого початку. . .

А Мишко був такий щасливий, без кінця ім’я це повторював: Настя сказала. . . Ми з Настюшою. . . У Настусі. . . Я Насті. . .

Не сказав лише батькам, що Настя вагітна, – і за четвертою випили, а не сказав. Сам для себе Михайло твердо і беззастережно вирішив: таємниця ця залишиться в його серці назавжди. . . Настя була вагітна не від нього.

Фото з відкритого джерела Яндекс

Продовження слідує. . .